Альбер Камю (1913-1960)

 Альбер Камю (1913-1960) — визначний французький романіст, філософ, публіцист, один з лідерів філософсько-мистецького напрямку екзистенціалізму. Лауреат Нобелівської премії 1957 року.

Альбер Камю народився 7 листопада 1913 року в містечку Мондові в Алжирі, який на той час був французькою колонією, у сім’ї найманого сільськогосподарського робітника, що через рік після народження сина помер від поранення на полі бою Першої світової війни. Мати, іспанка за походженням, працювала прибиральницею в багатих сім’ях. Дитина зростала у злиднях. Освіту пощастило здобути лише завдяки допомозі одного з учителів ліцею, який виклопотав для хлопця стипендію. У 1932-1936 рр. під час навчання в Оранському університеті (Алжир), Альберу доводилося тяжко працювати, що призвело до виснаження організму, й він захворів на сухоти. Проте це не завадило йому бути життєрадісним, енергійним, жадібним до знань і розваг, чутливим і до краси середземноморської природи, і до глибин духовної культури.

Захоплення середземноморською красою і французькою філософією з часом зумовило його світогляд й естетику, які базувалися на середземноморській культурній традиції та античній культурі з її язичництвом і культом тіла. У цій системі юнак намагався уникнути протиставлення духу і тіла, злити їх в органічну єдність.

А. Камю брав активну участь і в громадському житті. У 1934 році вступив до комуністичної партії, яку покинув через три роки, проводив антинацистську пропагандистську роботу, організував самодіяльний театр, співпрацював з незалежною лівою пресою. У цей час почалася його письменницька діяльність.

Навесні 1940 року вперше приїхав до Франції, куди остаточно переселився через рік. В окупованій країні приєднався до Руху Опору, друкувався в підпільній газеті «Комба», а згодом її очолив. У 1943-1944 рр. видав у нелегальній пресі «Листи німецькому другові», в яких з гуманістичних позицій засуджував спроби виправдання ідеї фашизму. На цей час А. Камю став відомим як автор «Стороннього» та «Міфу про Сізіфа», що побачили світ у 1942-1943 рр. і викликали захоплення французької інтелігенції. Ці твори були сприйняті як екзистенціалістські, співзвучні з напрямами, що за національної катастрофи поширювалися серед свідомої частини населення.

Саме завдяки творчості А. Камю філософське вчення екзистенціалізму стало популярним у Франції. У його основі є твердження абсурдності буття («абсурд є метафізичним станом людини у світі»), уявлення про світ як про царство хаосу і випадковості. Чільне місце посідає думка про те, що людина відповідальна сама за себе. Людині доводиться жертвувати собою, аби виправдати своє існування. Уже самим актом народження вона виявляється закинутою у світ поза своєю волею і бажанням. З моменту появи вона отримує від природи і смертний вирок, термін виконання якого їй невідомий. Убивають хвороби, старість, війни, кати, злидні, навіть сонце.

У годину вирішального випробовування людина залишається наодинці із собою, зі своєю долею. Тепер їй належить стати Людиною, створити себе із закинутої у світ матерії. Людина народжується не тоді, коли з’являється на світ, а тоді, коли силою свого розуму створює себе як мислячу істоту. Це духовне народження відмежовує її від природи, робить свідомою своєї минущості. Суспільство потребує віри в уже наявні цінності. Воно карає бунтарство за допомогою своїх соціальних інституцій — армії, поліції, суду, громадської думки. Такий внутрішній конфлікт романів і п’єс письменника-екзистенціаліста.

Водночас А. Камю проголошував, що розум людини, усвідомлюючи абсурдність буття, не може змиритися з нею. Людина, що мислить, кидає виклик абсурдові, не сподіваючись на його остаточне подолання.

Невелика за обсягом творча спадщина А. Камю створювалась переважно під час Другої світової війни та повоєнних років. Це наклало свій відбиток і на теми, що порушувалися письменником, і на спосіб їх висвітлення.

У 1947 році вийшов у світ роман «Чума», який засвідчив найвищу межу ідейної еволюції автора: за визначенням самого письменника, відбувся перехід від «етапу абсурду» до «етапу протесту».

У 1950-х роках А. Камю пережив світоглядну і творчу кризу, що призвело до зниження його творчої активності. Письменник чимдалі частіше не знаходив відповіді на складні проблеми, які ставило перед ним суспільне життя. Загострилися суперечності, притаманні його світогляду й суспільно-політичній позиції, що знайшло вираження у тракті «Бунтівна людина» (1951). Відкриваючи вади буржуазного суспільства Франції та його Заходу, Альберт Камю не приймав і соціалізм Східної Європи у його сталінському варіанті.

Книга «Бунтівна людина» значною мірою була реакцією на злочини сталінізму, на сталінські масові репресії та терор. На великому історичному матеріалі Альберт Камю дійшов висновку про неминучість переродження революції в тиранію, перетворення колишніх борців проти гноблення на значно жорстокіших гнобителів. На думку автора, це універсальний і фатальний закон історії, її абсурд. Протистояти йому може лише постійне бунтарство, опозиція влади, яка є неминучим насильством і несправедливістю.

У 1957 році Альбер Камю одержав Нобелівську премію за свою літературну творчість.

4 січня 1960 року письменник потрапив у автомобільну катастрофу біля міста Сане. Помер у невеличкому містечку Вілльблевен. Похований в місті Лурмарен у районі Люберон на півдні Франції.

 Історія  створення роману «Чума»

 1941 рік — перші начерки;

1943 рік — перший варіант твору,

 1947   рік — вийшов роман, збагачений життєвим досвідом автора, зокрема його участю у французькому русі Опору. Сам Камю характеризував «Чуму» як твір, у якому простежується «перехід від боротьби поодиноких бунтарів до визнання необхідності згуртованої боротьби». Еволюція творчості письменника йшла «в напрямі до солідарності й співучасті», від «етапу абсурду» до «етапу протесту».

 Робота над епіграфом роману «Чума»

Поясніть слова Д. Дефо: «Якщо можна зобразити ув’язнення через інше ув’язнення, то й можна зобразити будь-який реальний предмет через щось зовсім нереальне».

Звернувшись до алегорії, митець, відповідно до задуму, створює новий міф «відповідно до своїх пристрастей і своїх тривог».

 Тема  та проблематика твору А. Камю «Чума».

 Тема: боротьба людської спільноти проти конкретного зла (за словами автора, «явний зміст «Чуми» — це боротьба європейського Опору проти фашизму»).

Проблематика: зло, абсурд у житті людини і добро; активне протистояння злу; відповідальність за власний вибір; моральність та аморальність; життя і смерть.

 Жанр твору.

Сюжет твору — роман-хроніка, про це зазначає сам автор на початку твору. Насправді — роман-притча, роман-міф, тому що має загальнолюдський і «позачасовий» підтекст; він багатозначний і як міф стає «надкультурним» явищем, бо не належить до однієї якоїсь культури; як притча має на меті моральне повчання.

Підтекст сюжету про боротьбу із чумою — алегоричне зображення французького руху Опору, боротьби з «коричневою чумою».

 Камю писав: «Я поширив значення цього образу [чуми] на буття загалом». Тому у творі переплітаються світи:

  реальний (епідемія),

 алегоричний (боротьба з фашизмом)

  філософський (боротьба із всесвітнім злом).

 

Робота із словником літературних термінів:

 Абсурд — безглуздя, нісенітниця (одне з основних понять екзіс- тенціалізму).

Стоіцизм — мужнє долання життєвих труднощів, страху, страждань.

 

Камю визначав абсурд як метафізичний стан людини у світі, отже, як фундаментальну проблему людського буття. Але головне в тому, як до цього ставитися. Ще 1938 року, рецензуючи в алжирській газеті роман Сартра «Нудота», Камю писав: «Виявити абсурдність життя — аж ніяк не завершення, а тільки початок... Нас цікавить не це відкриття як таке, а його наслідки й правила поведінки, що з нього випливають». У згаданому творі Сартра герой «підкреслює все те, що відштовхує в людині», а Камю закликає побачити в людині трагічну велич, породжену непоправним розладом зі світом.

 А. Камю говорить, що «абсурд має сенс лише настільки, наскільки з ним не погоджуються». Письменник не задовольнявся констатацією абсурдності буття, а прагнув знайти позитивні вирішення, дати відповідь на кардинальні питання: як і для чого жити. Важливим кроком на цьому шляху став його роман «Чума», у якому відбувається перехід від «естетики абсурду» до «естетики бунту». Чума в Камю — це не тільки фашизм, а й зло взагалі, так би мовити, метафізичне зло. Чума — це й абсурд, який тут осмислюється і як форма існування зла, і як трагічна доля людини, бо зло нездоланне. Для Ріє і Тарру, устами яких говорить автор, чума — це щось невіддільне від людини; найнебезпечніша вона тим, що навіть той, хто не хворий, усе одно носить хворобу у своєму серці. Письменника непокоїла позиція людини в цій невблаганній реаль­ності буття. Усвідомлення того, що отримати остаточну перемогу над злом неможливо, не паралізує розум і волю головних героїв роману, їхню готовність боротися з чумою. Автор шукає в людині ті сили, які піднімають її на бій проти зла, і знаходить їх у моральній природі людини.

 Більшість людей зрозуміла, що не можна стояти осторонь за­гальнолюдських проблем, слід активно протистояти чумі (фашизму), боротися з нею, щоб вона не стала основою існування для людей, а нормальне життя не перетворилося на абсурд, хаос. А. Камю визнавав право кожної людини по-своєму сприймати оточення, ситуацію, яка склалася, але не визнавав байдужості й нігілізму. Кожний із героїв роману має свої погляди на події, але практично всі герої ведуть спільну боротьбу проти чуми.

   

"Чума" Альбер Камю video дивись тут:

 

 

 http://vdownload.eu/watch/5186153-quot-чума-quot-альбер-камю.html

 

Краткое содержание романа Чума. Альбер Камю

 Роман представляет собой свидетельство очевидца, пережившего эпидемию чумы, разразившейся в 194... году в городе Оране, типичной французской префектуре на алжирском берегу. Повествование ведётся от лица доктора Бернара Риэ, руководившего противочумными мероприятиями в заражённом городе.

Чума приходит в этот город, лишённый растительности и не знающий пения птиц, неожиданно. Все начинается с того, что на улицах и в домах появляются дохлые крысы. Вскоре уже ежедневно их собирают по всему городу тысячами, В первый же день нашествия этих мрачных предвестников беды, ещё не догадываясь о грозящей городу катастрофе, доктор Риэ отправляет свою давно страдающую каким-то недугом жену в горный санаторий. Помогать по хозяйству к нему переезжает его мать.

Первым умер от чумы привратник в доме доктора. Никто в городе пока не подозревает, что обрушившаяся на город болезнь — это чума. Количество заболевших с каждым днём увеличивается. Доктор Риэ заказывает в Париже сыворотку, которая помогает больным, но незначительно, а вскоре и она заканчивается. Префектуре города становится очевидна необходимость объявления карантина. Оран становится закрытым городом.

 Однажды вечером доктора вызывает к себе его давний пациент, служащий мэрии по фамилии Гран, которого доктор по причине его бедности лечит бесплатно. Его сосед, Коттар, пытался покончить жизнь самоубийством. Причина, толкнувшая его на этот шаг, Грану не ясна, однако позже он обращает внимание доктора на странное поведение соседа. После этого инцидента Коттар начинает проявлять в общении с людьми необыкновенную любезность, хотя прежде был нелюдимым. У доктора возникает подозрение, что у Коттара нечиста совесть, и теперь он пытается заслужить расположение и любовь окружающих.

 Сам Гран — человек пожилой, худощавого телосложения, робкий, с трудом подбирающий слова для выражения своих мыслей. Однако, как потом становится известно доктору, он в течение уже многих лет в свободные от работы часы пишет книгу и мечтает сочинить поистине шедевр. Все эти годы он отшлифовывает одну-единственную, первую фразу.

 В начале эпидемии доктор Риэ знакомится с приехавшим из Франции журналистом Раймоном Рамбером и ещё довольно молодым, атлетического сложения человеком со спокойным, пристальным взглядом серых глаз по имени Жан Тарру. Тарру с самого своего приезда в город за несколько недель до разворачивающихся событий ведёт записную книжку, куда подробнейшим образом вносит свои наблюдения за жителями Орана, а затем и за развитием эпидемии. Впоследствии он становится близким другом и соратником доктора и организует из добровольцев санитарные бригады для борьбы с эпидемией.

 С момента объявления карантина жители города начинают ощущать себя, словно в тюрьме. Им запрещено отправлять письма, купаться в море, выходить за пределы города, охраняемого вооружёнными стражами. В городе постепенно заканчивается продовольствие, чем пользуются контрабандисты, люди вроде Коттара; возрастает разрыв между бедными, вынужденными влачить нищенское существование, и состоятельными жителями Орана, позволяющими себе покупать на чёрном рынке втридорога продукты питания, роскошествовать в кафе и ресторанах, посещать увеселительные заведения. Никто не знает, как долго продлится весь этот ужас. Люди живут одним днём.

 Рамбер, чувствуя себя в Оране чужим, рвётся в Париж к своей жене. Сначала официальными путями, а затем при помощи Коттара и контрабандистов он пытается вырваться из города. Доктор Риэ между тем трудится по двадцать часов в сутки, ухаживая за больными в лазаретах. Видя самоотверженность доктора и Жана Тарру, Рамбер, когда у него появляется реальная возможность покинуть город, отказывается от этого намерения и примыкает к санитарным дружинам Тарру.

 В самый разгар эпидемии, уносящей огромное количество жизней, единственным человеком в городе, довольным положением вещей, остаётся Коттар, поскольку, пользуясь эпидемией, сколачивает себе состояние и может не волноваться, что о нем вспомнит полиция и возобновится начатый над ним судебный процесс.

 Многие люди, вернувшиеся из специальных карантинных учреждений, потерявшие близких, теряют рассудок и жгут свои собственные жилища, надеясь таким образом остановить распространение эпидемии. В огонь на глазах равнодушных владельцев бросаются мародёры и расхищают все, что только могут унести на себе.

 Поначалу погребальные обряды совершаются при соблюдении всех правил. Однако эпидемия приобретает такой размах, что вскоре тела умерших приходится бросать в ров, кладбище уже не может принять всех усопших. Тогда их тела начинают вывозить за город, где и сжигают. Чума свирепствует с весны. В октябре доктор Кастель создаёт сыворотку в самом Оране из того вируса, который овладел городом, ибо этот вирус несколько отличается от классического его варианта. К бубонной чуме добавляется со временем ещё и чума лёгочная.

 Сыворотку решают испробовать на безнадёжном больном, сыне следователя Отона. Доктор Риэ и его друзья несколько часов подряд наблюдают агонию ребёнка. Его не удаётся спасти. Они тяжело переживают эту смерть, гибель безгрешного существа. Однако с наступлением зимы, в начале января, все чаще и чаще начинают повторяться случаи выздоровления больных, так происходит, например, и с Граном. Со временем становится очевидным, что чума начинает разжимать когти и, обессилев, выпускать жертвы из своих объятий. Эпидемия идёт на убыль.

 Жители города сначала воспринимают это событие самым противоречивым образом. От радостного возбуждения их бросает в уныние. Они ещё не вполне верят в своё спасение. Коттар в этот период тесно общается с доктором Риэ и с Тарру, с которым ведёт откровенные беседы о том, что, когда закончится эпидемия, люди отвернутся от него, Коттара. В дневнике Тарру последние строки, уже неразборчивым почерком, посвящены именно ему. Неожиданно Тарру заболевает, причём обоими видами чумы одновременно. Доктору не удаётся спасти своего друга.

 Однажды февральским утром город, наконец объявленный открытым, ликует и празднует окончание страшного периода. Многие, однако, чувствуют, что никогда не станут прежними. Чума внесла в их характер новую черту — некоторую отрешённость.

 Однажды доктор Риэ, направляясь к Грану, видит, как Коттар в состоянии помешательства стреляет по прохожим из своего окна. Полиции с трудом удаётся его обезвредить. Гран же возобновляет написание книги, рукопись которой приказал сжечь во время своей болезни.

 Доктор Риэ, вернувшись домой, получает телеграмму, в которой говорится о кончине его жены. Ему очень больно, но он осознает, что в его страдании отсутствует нечаянность. Та же непрекращающаяся боль мучила его в течение нескольких последних месяцев. Вслушиваясь в радостные крики, доносящиеся с улицы, он думает о том, что любая радость находится под угрозой. Микроб чумы никогда не умирает, он десятилетиями способен дремать, а затем может наступить такой день, когда чума вновь пробудит крыс и пошлёт их околевать на улицы счастливого города.

Роман  А. Камю «Чума»

 На перший погляд, у романі А. Камю «Чума» йдеться про епідемію чуми, яка спалахнула в невеличкому містечку Оран, центрі французької префектури на алжирському узбережжі Середземного моря. Автор подає детальний опис виникнення та поширення захворювання в місті. Численні клінічні звіти, статистичні рапорти (про санітарні заходи, про настрої населення, про організацію медичних дружин), цифрові дані, діагнози, описи несподіваних симптомів та перебігу хвороби, щоденникові нотатки, свідчення оранців... Ні стогонів, ні прокльонів — лише сувора розповідь про випадок із медичної практики недалекого минулого.

Але ось раптом ненароком з’являється фраза: «У світі було що чум, що воєн. І все ж таки і чума, і війна завжди захоплюють людей зненацька». Ці слова насторожують і змушують повернутися до року, яким датована хроніка — 194... рік. Ця дата багато про що говорить. У той час слово «чума» було у всіх на вустах, щоправда, не в прямому, а переносному значенні. «Коричневою чумою» називали нацизм. За клінічними ознаками хвороби вимальовується історично визначена личина «чуми» — нашестя, що перетворило всю Європу на суцільний концтабір. За словами самого Камю, «об’єктивний зміст «Чуми» — це боротьба європейського Опору проти фашизму».

Водночас письменник дивився на речі глибше і ширше: в образі чуми узагальнено гігантські за міццю сили всесвітнього Зла. Його чума— метафоричне втілення мерзот, що панують у людському суспільстві, перетворюючи людську особистість або на нікчемну жертву, або ж на огидного ката.

У вустах героя роману Тарру слово «чума» обростає численними значеннями, стає надзвичайно містким. На його думку (і на думку автора), чума — це не тільки хвороба, не тільки війна, а також і смертні вироки, і розстріли переможених, і фанатизм церкви та політичних партій, і загибель безневинної дитини в лікарні, і загалом погано організоване суспільство. Вона видається звичайно, природною, як дихання, бо «всі ми трошки зачумлені». А раз так, то чума — це світове зло, яке повсякчас бродить в людській історії, безлика потвора, розпилена в невидимих мікробах. Зло, що звалюється на людей зненацька і зникає само по собі.

Таким чином, назва роману — «Чума» — має сюжетний, буквальний (епідемія страшної заразної хвороби), алегорично-історичний (фашизм, війна) та екзистенціалістський, морально-духовний (світове зло) сенс.

Отже, чума — суворий екзамен, який ставить перед людиною два запитання: що таке життя, і що означає зберегти гідність перед наступом стихії зла. Письменник-мислитель Камю стверджує, що зло вічне, але так само вічна і боротьба з ним. І сила борців у їхній співдружності.

 

Проблема вибору людини в межовій ситуації та особистої відповідальності за цей вибір у романі Альбера Камю «Чума»

Характеристика героїв твору А. Камю «Чума»

 За певних умов кожна людина опиняється в ситуації вибору. Одна намагатиметься перехитрити долю, друга удаватиме, що взагалі не помічає проблем, третя почне шукати оптимальні виходи зі складної ситуації. Кожний із цих виборів буде, за філософією екзистенціалістів, свідчити про рівень самосвідомості, моральної чистоти.

А. Камю в романі «Чума» зіставляє різні типи людської психіки. Для кожного з героїв твору настає час прозріння, коли оголюється справжня цінність людського буття, коли вже не залишається жодних ілюзій.

Образ лікаря Бернара Ріє.

 «На вигляд років тридцяти п’яти. Зріст середній. Плечистий. Обличчя майже квадратне. Очі темні, погляд прямий, вилиці випнуті. Ніс великий, правильної форми. Волосся темне, стрижеться дуже коротко. Рот різко окреслений, губи повні, майже завжди стиснені. Скидається чимось на сицилійського селянина — такий самий засмаглий, із синясто-чорною щетиною і до того ж завжди ходить у темному, а втім, це йому пасує».

Син робітника, з дитинства пройшов школу злиднів, присвятив себе служінню людям. Часто бачить смерть, але не ховається, а діє: «Потрібно бути безумцем, сліпим чи негідником, щоб примиритися із чумою».

Чума мало що змінює в думках і способі життя Ріє — він як завше обходить хворих, страждає, коли помирають пацієнти. Лікар стійко й послідовно організовує лікарні, налагоджує карантин, керує санітарними дружинами.

Ріє дуже скромний, його дратують похвали на свою адресу в пресі, по радіо: «У всій цій історії мова йде не про героїзм... Мова йде про чесність... У моєму випадку вона полягає в тому, щоб займатися моїм ремеслом»; «Я не знаю, що мене чекає, що буде по всьому цьому. Зараз є хворі, і треба їх лікувати. Роздумувати вони будуть потім, і я з ними також. Але найпильніша справа — лікувати їх. Я бороню їх як умію, та й усе».

Автор звеличує щоденну, виснажливу, непоказну, негероїчну, скоріше, буденну боротьбу лікаря із чумою. Але в цій щоденній праці — боротьбі за кожну людину — справжній трагічний стоїцизм та героїзм.

 Образ заїжджого журналіста Раймона Рамбера.

Паризький репортер Рамбер, який мав за плечима багато пережитого, включаючи громадянську війну в Іспанії, опинився в епіцентрі чуми випадково. З Ораном його нічого не пов’язувало, десь далеко за морем на нього чекала кохана жінка, спокій, ніжність. «Вибратися будь-що, вибратися із цих чужих стін, із цієї пастки, поставленої долею», — розмірковує Рамбер, одержимий думкою тікати, незважаючи на карантин. Хоч лікар Ріє і розуміє Рамбера, говорячи, що «немає на світі таких речей, заради яких варто було б відвернутися від того, кого любиш», але не допомагає йому. Коли Рамбер усе-таки знаходить можливість вибратися з міста, він раптово відмовляється від наміру втекти й приєднується до роботи санітарних дружин, бо «соромно бути щасливому одному». «Я колись думав, що чужий у цьому місті і що мені у вас нічого робити. Але тепер, коли я бачив те, що бачив, я відчуваю, що я теж тутешній, хочу я того чи не хочу. Ця історія стосується однаково нас усіх», — зізнається Рамбер наприкінці твору. Автор підводить нас до висновку, що людина відповідальна за все, що відбувається навкруги, навіть якщо безпосередньо її це не стосується.

 Образ Тарру.

Син прокурора, Тарру відрікається від благополуччя, сімейного затишку, чудової кар’єри заради пошуку правди й справедливості. Спочатку він активно втручався в політику, і «не було такої країни в Європі», де б він не брався за зброю на захист знедолених: «Я думав, що те саме суспільство, де я живу, ґрунтується на смертних присудах, отже, борючись проти нього, я борюся з убивством». Але, приєднавшись до революціонерів і втягнувшись у громадянську війну, Тарру стикається з невблаганною жорстокістю. Одного разу йому доводиться бути присутнім під час розстрілу контрреволюціонера. «Ось тоді я й зрозумів, що принаймні протягом усіх цих довгих літ як був, так і зостався «зачумленим», а сам відчайдушно вірив, ніби саме із чумою і борюся. Зрозумів, що я, хай не безпосередньо, але засудив на смерть тисячі людей, що я навіть сам сприяв тим смертям, схвалюючи їх і принципи, які неминуче тягли їх за собою». Юнак запитує себе: «Коли поступитись хоч раз, то де межа дозволеного?» Чи припустимо в ім’я будь-яких благ, нехай найбез- корисливіших і піднесених, що дають усім порятунок від страш­них бід, переступати біблійну заповідь «не вбий»?

Ставши свідком жахливої епідемії й поведінки людей, що по­трапляють в межову ситуацію, Тарру з’ясовує для себе, що «кожний носить її, чуму, у собі», і ніхто не може зробити й кроку, не ризикуючи приректи ближнього на загибель. Тому «здоров’я, непідкупність, чистота — усе це продукт волі, волі, що не повинна давати собі перепочинку», — такого висновку доходить Жан Тарру, який разом із лікарем Ріє виконує роль оповідача.

Інші персонажі роману про Тарру говорять як про людину невичерпно сердечну: «З ним можна говорити, бо він справжня людина. Все завжди розуміє». Характеризує Тарру і його діалог з Ріє, який запитав:

—     А вас що спонукає вплутуватися в цю історію?

—     Не знаю. Очевидно, міркування морального характеру.

—     А на чому вони ґрунтуються?

—     На розумінні.

«Наступного дня Тарру взявся до роботи і зібрав першу добровільну дружину, за прикладом якої мали створюватися інші».

 Образ священика Панлю.

Учений-єзуїт отець Панлю постає в романі не просто служителем церкви, а й утіленням християнського світорозуміння. Для нього Творець воістину всевидящий та всеблагий, і, якщо він допустив чумну біду, то на те була Його воля. У своїх проповідях Панлю закликав заблуд лих овець Господніх покаятися: чуму наслано на нечестивий град, що потонув у гріхах, це покарання, що очищає, перст, що вказує шлях до порятунку. «Божий перст відокремить чистих від нечистих, праведних від винних, він — зло, що веде в царство доброти. Від нього не захистить мирська медицина, обранцям слід довіритися провидінню».

Але чума ніби знущається з його тлумачень. Вона милує порочних і вражає безгрішних. Смерть безневинної дитини ставить під сумнів усю теологічну премудрість отця Панлю.

Панлю великодушно жаліє «гріховних» смертних. Він долучається до боротьби з епідемією, самовіддано виконує найнебезпечні- ші доручення.

«Ми працюємо разом в ім’я того, що поєднує нас, — визнає атеїст доктор Ріє. — Я ненавиджу смерть і хворобу, ви це знаєте. І хочете чи ні, ми разом від них страждаємо і разом з ними боремося».

У другій проповіді святий отець наполягає на невблаганності одного з двох крайніх виходів: «Брати мої, час настав. Треба в усе увірувати чи все відкинути. Але хто серед вас зважиться все відкинути?» Він переконує і себе, і своїх парафіян, що «страждання дитини — гіркий хліб наш, але без цього хліба наші душі загинули б від духовного голоду».

Коли в самого Панлю з’являються ознаки зараження чумою, від відмовляється від лікування й гине.

Образ Жозефа Грана.

Грана постійно переслідують невдачі, він до них уже звик. Він, коли це потрібно, береться до справи: «Чума тут, треба захищатися». Гран добровільно береться вести статистику епідемії і старанно виконує цю нескладну справу, оскільки за віком уже не був здатен на щось важче. І як не дивно, «Гран навіть більшою мірою, ніж Ріє, чи, скажімо, Тарру, утілював ту спокійну мудрість, що надихала дружини в їхній праці»; «Гран — і справді особа не геройська — став у ці дні ніби адміністративним серцем дружини».

Гран — недорікуватий дивак: не вміє скласти прохання, щоб просунутися по службі; не знаходить слів, щоб утримати дружину, і вона йде від нього, утомившись від убогого життя.

Гран пробує себе в царині художньої творчості, але витрачає декілька місяців на те, щоб удосконалити одну-єдину, першу фразу рукопису. Позаштатний працівник мерії Гран уособлює образ «маленької людини» — дивакуватої, але чесної, що самовіддано виконує свою справу.

Образ контрабандиста Коттара.

Коттар — темна особа, контрабандист, коли б не чума, його б за­арештували. Під час епідемії Коттар розбагатів. Коли епідемія чуми йде на спад, Коттар, передчуваючи погане, дедалі віддаляється від людей і «замикається у своїй дивакуватості»; одного разу ним цікавляться два чиновника, і він утікає від них. Отже, цей персонаж уособлює світ асоціальності, злочинності, бездуховності.

 Композиція і стиль, художні особливості, значення роману

Символічне значення образу чуми.

• Фашизм,
• війна,
• беззаконня,
• фанатизм,
• трагічна людська доля,
• зло,
• абсурд,
• стихіине лихо,
• смерть,
• нескінченна поразка,
• абстракція.

Чума у творі Камю — багатоплановий і багатозначний образ, який символізує не тільки фашизм: це і хвороба, і війна, і жорстокість судових вироків, і несправедливе суспільство, і фанатизм церкви, і розстріл переможених, і смерть дитини — це зло взагалі, зло, невіддільне від буття. Чума — це і абсурд, і трагічна людська доля. У контексті роману чума є універсальною метафорою зла в усій його багатоликості й нездоланності.

«Зачумленістю» Камю вважає також невігластво й брехню. Люди не знають або роблять вигляд, ніби не розуміють, що бацили в будь-яку мить можуть перетворити їхнє існування на пекло. Люди живуть брехнею, «бо важко жити лише тим, що знаєш, і тим, що пам’ятаєш, і не мати надії», а брехня заспокоює. Жити ілюзією часто стає потребою, тому люди бояться назвати чуму чумою, а зло — злом.

Особливості будови роману «Чума»

Роман створено у формі хроніки, яка об’єктивно фіксує події. Здебільшого це опис подій та роздуми про них лікаря Ріє. Це його монолог, який поде­куди переривається словами й думками Тарру та— значно рідше — роздумами інших персонажів. Інтелектуали Ріє й Тарру часто говорять від імені автора, їм він доручає право формулювати ключові думки, їхніми устами описує найважливіші події.

Особливості стилю ви помітили в романі

Жанр роману- хроніки визначив особливості твору. Підкреслена об’єктив­ність, що зумовила добір лексики, позбавленої яскравого емоційно-експресивного забарвлення, стриманий виклад подій та коментарів до них — такі особливості мови й стилю роману. Але це ще й роман-притча, тому має глибший, ніж хроніка, зміст, загальнолюдський і «позачасовий» підтекст. Роман «Чума» з його філософсько-інтелектуальним змістом — своєрідний авторський монолог, розбитий на окремі частини, озвучити які доручено різним персонажам, які по-різному висловлюють позиції авторського світогляду. При цьому персонажі мають індивідуальні риси, їхні вчинки глибоко мотивовані. «Чума» алегорична, як стародавні міфи, як Біблія, але, на відміну від них, вона наповнена смисловою багатозначністю й належить до надкуль- турних явищ (таких, що не належать до жодної з культур).

Значення роману для розвитку світової літератури

У романі викладена давня й вічно нова «трагічна мудрість»: потрібно мати добру волю, щоб і в безнадійній ситуації, усупереч розуму, не зломитися під натиском лиха і не тільки вистояти, а й підтримати в біді своїх близьких і далеких людей-братів.

Чума» — роман-попередження,роман-пересторога і це також робить його явищем загальнолюдським і надчасовим.

 

МОТИВИ ПЕРЕСТОРОГИ В РОМАНІ А. КАМЮ «ЧУМА»

Тема чуми вже давно й широко використовується письменниками. І вже давно вона переступила своє енциклопедичне визначення «гострої інфекційної хвороби». Ми вживаємо вислів «СНІД — чума XX століття», кажемо: «Та ти чумний, чи що?» І мало хто при цьому згадує справжнє значення слова «чума». Але А. Камю вирішив звернутися до тієї теми в найбільш конкретному її значенні. Він переніс дію з дикого Середньовіччя в сучасне місто, туди, де «вже давно вона зникла». Та чи зникла?

Уявімо 1947 рік. Тільки-но закінчилася Друга світова війна, але спогади про неї ще надто живі, спогади про «коричневу чуму» — фашизм. То чому ж тоді не просто написати роман про війну, про її жертви? Навіщо така алегорія? Твір Камю глибший, ніж роман про «коричневу чуму». Чума — це не тільки жорстокість. Чума — це бездуховність, це безглуздість, це сліпий фанатизм. Найстрашніше те, що чума заразна. Будь-яка людина, що торкається, відчуває її дихання, наближаючись до неї, ризикує заразитися. Твір А. Камю «Чума» — перш за все книга про тих, хто чинить опір, а не про тих, хто здався.

 Зберегти в собі внутрішній стрижень за будь-яких обставин — ось засіб боротьби із чумою. Лікар Ріє щодня поспішає до хворих, він усвідомлює, що кожен день може стати для нього останнім, що всі його намагання врятувати хоч когось можуть бути марними. Для чого тоді все це? Ріє говорить: «Для мене такі слова, як «урятування людини», звучать надто гучно. Мене цікавить здоров’я лю­дини, у першу чергу здоров’я». Адже колись він присягався допо­магати людині. І тепер просто виконує свій обов’язок.

 Журналіст Рамбер чужий у цьому місті. В іншому місці на нього чекає справжнє кохання й щастя. Він не розуміє, чому має страждати, і хоче будь-що виїхати з міста. Та коли така можли­вість з’являється, залишається. Чому? Якщо поїхав би, то перестав би бути Рамбером, гідним свого кохання, став би таким самим за- чумленим, як і багато мешканців міста.

 Адже вони були «зачумлені» ще до того, як прийшла справжня чума. Сірі вулиці, сірі будинки, сірі розваги, такі ж сірі душі в лю­дей. Звичайне коло обов’язків щодня. «Місто без голубів, без дерев, без садів, де не почуєш ані хлопання крил, ані шелесту трави,— словом, без особливих прикмет». І люди теж «без особливих прикмет», люди, мертві ще до того, як захворіли на чуму...

 Але чума жахлива не тільки тоді, коли вона сіє навколо трупи, найстрашніша вона, коли захоплює розум і серце людей. Таких, як Коттар, якому байдужі усі моральні цінності, взяті разом. Це такі, як він, улаштовують «бенкет під час чуми».

 Чума багатогранна. І коли релігійні фанатики стають до зброї, вбивають безвинних людей — це чума. І коли отець Панлю з пафо­сом, урочисто промовляє: «Брати мої, до вас прийшло лихо, і ви заслуговуєте на нього! — усе більше запалюючись, запевняє: — Праведним нема чого боятись, але грішні справедливо тремтять від жаху»,— це теж чума, піднесення понад усе ідеї сліпої віри. Але «людина — це не ідея»,— каже Ріє. І Панлю із жахом переконується в тому, коли бачить свою абстракцію в житті — смерть сина Отона. «У цього, сподіваюсь не було гріхів»,— кидає Ріє в обличчя Панлю.

 І друг Ріє Тарру теж усе про чуму зрозумів. Він став проти безглуздя смертних вироків, вирішив боротися із суспільством, яке базується на злі, із чумою. Його друзі виносили смертні вироки, й були щиро впевнені, що «ці кілька смертей необхідні, аби побудувати світ, де нікого не вбиватимуть». Знайомі слова... Адже Родіон Раскольников теж так уважав: «За одне життя — тисяча врятованих... Та й що значить на загальних вагах життя цієї жалюгідної старої? Не більше як життя воші...» Так, але ж Тарру каже: «Якщо поступитися один раз, то де межа?» Хто її визначає? І взагалі, хто дав право одній людині засуджувати і вбивати іншу? Тарру гірко визнає, що «протягом років як був, так і залишився зачумленим, хоча свято вірив, що бореться із чумою». Чи ж можна на крові та насильстві збудувати новий, чистий світ? Мабуть, ні.

 Чума — це зло, це ненависть. Тарру знає, що кожен носить її в собі, що не існує такої людини у світі, якої б вона не торкнула­ся. Чим більше людська ненависть, тим сильнішою стає чума. «Ця історія стосується однаково нас усіх»,— каже Рамбер. Не можна бути щасливим одному.

 Кінець роману здається оптимістичним: чума відступає, люди радіють, усі щасливі... Так, справді, добро повинно перемагати. Але глибоко осмисливши написане, можемо помітити: чума не перемо­жена, а просто якимось дивом вона відійшла, як звір, знесилений у боротьбі, концентруючи свої сили для того, щоб завдати нового удару. Вона живиться людською ненавистю і заздрістю, і щасливі люди на вулицях міста не знають того, що знає Ріє: «Мікроб чуми ні­коли не вмирає, ніколи не зникає... він терпляче чекає своєї години і, можливо, прийде на горе і повчання людям такий день, коли чума пробудить пацюків і відправить їх умирати на вулиці щасливого міста». Єдиним виходом із цього, на думку Ріє, є внутрішній стрижень, який спонукає робити те, «що треба здійснити і мають робити всупереч страху, усупереч особистим ваганням, усі люди...»

 

ВІДЧУЖЕННЯ ЛЮДИНИ Й АБСУРДНІСТЬ БУТТЯ

В РОМАНІ А. КАМЮ «ЧУМА»

Творчість А. Камю — французького прозаїка, публіциста, філософа — мала значний вплив на розвиток європейської культури XX ст.

Одним із найкращих творів письменника є роман «Чума», на­писаний 1946 року. У цьому творі яскраво проявилася ідейна й творча еволюція митця.

За визначенням критики, роман має кілька змістових рівнів: «У цьому стрункому творі, зовні такому незворушливому, лунає багато різноманітних голосів...». Сам автор зауважував, що «явний зміст» роману — «боротьба європейського Опору проти фашизму», поданому в алегоричному образі чуми. Порівнюючи чуму з війною, автор зауважує, що обидві застають людство зненацька. У творі перед нами постають страшна атмосфера міста в ізоляції, картини відчуження людей, зумовленого карантином, що нагадує фашистську окупацію Європи в роки Другої світової війни. Художнє осягнення подій тих часів письменник пропонує нам у світлі екзистенціальної філософії, надаючи таким чином сюжетові глибшого значення.

Алегорично зображуючи французький рух Опору, письменник зображує не конфлікт окремих особистостей, характерів, суспіль­них або ідеологічних угруповань, а зіткнення людства з безособовою, страшною, руйнівною силою — чумою, чимось на зразок абсо­лютного зла. Несподіване й безжалісне втручання чуми розкриває абсурдність, ірраціональність світу, оманливість гармонії і логічності життя. Залишаючись віч-на-віч із цією безглуздою і невбла­ганною силою, що несе смерть, персонажі роману мусять визначи­тися у своєму ставленні до світу й людей.

У «Чумі» розвинулися екзистенційні мотиви попередніх творів Камю: абсурдність буття, свобода людини, її вибір перед лицем смерті. Свій вибір робить кожний. Доктор Ріє розуміє, що зло непереможне, але він продовжує виконувати свій обов’язок, допомагає недужим, наражаючись на небезпеку захворіти самому. Він не ге­рой, але в екстремальній ситуації зберігає людську гідність. Ріє не самотній, чимало людей разом із ним борються зі злом, навіть розуміючи, що воно непереборне: Тарру, Рамбер, Гран, Панлю, мати Ріє, інші. Тому висновок, якого доходить Ріє, не здається читачеві надмірно пафосним: «...Люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу». Роман Камю — це притча про людей, які «через неможливість бути святими, відмовляючись змиритись із лихом, намагаються бути цілителями».

 Моральні проблеми, що постають на сторінках роману, автор теж вирішує з позицій екзистенціалізму. Світ абсурдний, говорить автор, і людина повинна мужньо це визнати. Але абсурдність світу не виправдовує небажання людини жити за законами совісті, честі, обов’язку. Зі злом треба боротися у будь-яких його проявах, навіть коли воно непереборне. У фіналі сказано: «бацила чуми ніколи не вмирає і ніколи не щезне», як ніколи не щезне зло у світі, тому кож­на людина повинна визначити свою життєву позицію. У боротьбі зі злом люди об’єднуються, тоді вони не почуваються такими само­тніми у світі. Любов — найважливіша людська цінність, вона додає людині сили жити в абсурдному світі.

 

Написання твору за романом Альбера Камю «Чума»

 

Пропоновані теми:

Мотиви перестороги в романі  А. Камю «чума»

Відчуження людини й абсурдність буття в романі  А. Камю «Чума»