Сучасники згадували його таким:

 «…У ньому була зовнішня різкість: різкі рухи, гострі, високо підняті плечі, високо і прямо посаджена голова, неслухняне волосся, підстрибуюча хода».

«…Він говорив дуже швидко і раптом замовкав».

«…Він був не такий, як усі, наче зітканий з протиріч: м’який, лагідний погляд — й іронічна посмішка, добрий гумор — і зла іронія».

«…Друзів у нього було мало, більшість не розуміла дивака і не любила його».

Саме художніми творами Гофман здобув собі світову славу. Більшість його оповідань та повістей і навіть один роман мають казкові сюжети, у них поряд із людьми діють феї, чаклуни, добрі й лихі духи, тварини. Ці казкові істоти живуть у Гофманових творах за своїми власними законами, але часто й за законами людськими, а вони, звісно, бувають несправедливі й підступні, служать не добру, а злу. Письменник дотепно висміює і такі закони, і тих, хто їх запроваджував.

1819 року з’явилася новела «Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер», де під жанром казки прихована гостра соціальна сатира. Тут для того, щоб добро перемогло, мусять утрутитися добрі чарівники. У славетній казці про малого Цахеса нам демонструється соціальна механіка закону відчуження — привласнення певних заслуг тими, кому вони не належать.

Робота над текстом твору «Крихітка Цахес»

1. Словникова робота

Філістер— самовдоволена, обмежена людина з міщанським світоглядом і святенницькою поведінкою; міщанин, обиватель.

2. Індивідуальна робота

Завдання: знайти та виписати в зошити приклади реального і фантастичного у творі.

3. Бесіда

• Як ви думаєте, з якою метою автор поєднав у творі реальне та фантастичне?
• Кого із героїв можна назвати головним? Назвіть основні риси його характеру. Якою є його постать: фантастичною чи реальною?

4. Складання характеристики філістерів та мрійників

      Герої Гофмана поділяються на дві категорії: на щасливих обивателів, задоволених собою та своїм існуванням, які слухняно грають свої безглузді ролі, і на мрійників, ентузіастів, людей «не від світу цього». Життя, як правило, вселяє в них жах, тому вони втікають у свій внутрішній світ, але й там не знаходять спокою. На які категорії поділяються герої цього твору?

Складіть таблицю героїв.

 5. Завдання: знайти і зачитати епізод, який містить опис уведення освіти.

Події казки відбуваються у вигаданому князівстві Керепес, де колись заходами князя Пафнутія Великого було запроваджено «освіту». Сплинули роки, а плоди «освіти» наочні: у місцевому університеті пояснюють природу за допомогою фізичних дослідів, роблять дивовижні відкриття на зразок: «темнота походить від нестачі світла». Серед молоді поширене чинопочитання, прагнення зробити службову кар’єру та збагатитися.

Гофман висміює псевдопрограму освіти, де корисне змішане з безглуздим, важливе — з дурницею. Освітою керує колишній лакей, який спромігся стати міністром. Ось які новації в галузі освіти пропонує цей невіглас князеві: «Вирубати ліси, зробити річку судноплавною, розвести картоплю, покращити сільські школи, насадити акацій і тополь, навчити юнацтво співати на два голоси ранкові й вечірні молитви, прокласти шосейні дороги і привити віспу». Автор включає в цей перелік те, що дійсно робилось у Прусії на межі століть. Гофман створив чудову пародію на так звану філософію здорового глузду і тверезих міркувань, яка визначала суть суспільного життя тогочасної Німеччини.

6. Знайдіть характерні риси романтизму в повісті-казці.

1) Основний конфлікт твору (протистояння митця Балтазара та філістера Цахеса) як утілення неприйняття романтиками буденності реального життя і звеличення «життя духу».

2) Переплетіння реальності та нестримної фантазії.

3) Контраст високого, прекрасного і заземлено-буденного, потворного у творі як конкретне втілення антитези: з одного боку — недосяжного романтичного ідеалу, з другого — ницої буденної реальності.

Висновок:

— Як ви знаєте, казка має щасливий кінець. У реальному житті нами управляють Цахеси, і нікому вирвати ті три золоті волосинки. Лише деякі Балтазари розуміють реальний стан речей — та й то через те, що особисто зазнали утисків. Щоправда, у казці з’являється добрий Проспер Альпанус, але в житті таких чаклунів немає, і Ціннобери одружуються з прекрасними Кандідами, вони — при владі, доля ж ентузіастів — вигнання, приручення, а то й в’язниця. Гофман висміює не стільки «пасинка природи» — маленького Цахеса, нікчемного і безпомічного обранця феї, скільки середовище, що сприяє процвітанню Ціннобера, суспільство, яке схильне бачити у виродку красеня, у бездарності талант, в абсолютній тупості мудрість, у недолюдку «окрасу суспільства». Цахеси народжуються, Цахеси живуть і процвітають, ніби говорить Гофман своєю казкою, лише завдяки нікчемності, вульгарності середовища, що їх породило. І вже не дивує те, що в такій країні знецінюються таланти, знання, моральні якості, навіть любов. Але сам автор, дуже точно показавши симптоми хвороби суспільства, не дає прямолінійних, раціональних пояснень її причин, а тим більше способів її лікування. У «Крихітці Цахесі» зроблено декілька припущень про джерела виникнення Цінноберів. Це — влада грошей, людське божевілля, різні прояви чарівних сил. Кожне з них залишається недоведеною гіпотезою. Романтичне щастя за Гофманом — лише казка, фікція, поетична фантазія.

Завдяки особливостям своєї уяви Гофман умів писати про нереальне так переконливо, що його фантазії здавались реальнішими за дійсність. Він був не байдужим спостерігачем, а дотепним іронічним критиком тих жалюгідних або відразливих явищ, з якими стикався щодня. Як справжній романтик, Гофман протиставляв ницому світу, бездуховному існуванню черні постать талановитого митця, який уособлював для нього ідеал чистої, безкорисливої творчої людини. Його проза напрочуд поетична, образний світ настільки багатий, барвистий, музичний, що він бере читача в полон, зачаровує, впливає на всі його почуття — зір, слух, дотик.

 МАЛЮК ЦАХЕС НА ПРІЗВИСЬКО ЦИНОБЕР

Уривки

  Карлик Цахес ще в дитинстві одержав у дарунок від феї три золоті волосинки, завдяки яким здійснюються всі нечесні бажання потвори, і ніхто не помічає його відразливої зовнішності, злості, підлості. Навпаки, досягнення інших людей приписують Цахесу, Він стає могутнім міністром і збирається одружитися з прекрасною дівчиною, нареченою благородного юнака Бальтазара. Чарівник Про-спер Альпанус допомагає Бальтазарові; той висмикує чарівні волоски з голови Цахеса, і всі бачать його потворність. Щасливим закін­ченням своєї казки автор утверджує ідею перемоги добра над злом.

 Розділ перший

Маленький виродок

 ... Те, що на перший погляд можна було цілком сприйняти за химерно скручений цурпалок дерева, було не що інше, як спотворений малюк якихось дві п'яді на зріст, що досі лежав у коробі впоперек, а тепер виліз і борсався та вурчав у траві. Голова в потвори глибоко запала між плечима, на спині виріс горб, як гарбуз, а зразу ж від грудей звисали тонкі, немов ліщинові палички, ноги, тож весь він був схожий на роздвоєну редьку. На обличчі неуважне око нічого б і не розгледіло, але, придивившись пильніше, можна було помітити довгий гострий ніс, що витикався з-під чорного скошланого чуба, пару маленьких чорних очиць, що виблискували на зморщеному, як у старого, обличчі,— проява, та й годі.

І ось як жінку, прибиту горем, зморив глибокий сон, а син її борсався при ній, трапилося так, що панна фон Рожа-Гожа, патронка поблизького притулку, саме тою дорогою верталася з прогулянки. Вона зу­пинилась, побачивши бідолашну жінку з сином, а що з натури була побожна й жаліслива, то дуже звору­шилась.

 — О Боже милостивий! — почала вона.— Скіль­ки горя й злиднів є ще на землі! Нещасна жінка! Навряд чи вона й рада, що живе на світі, бо працює понад силу, а голод і турботи геть її пригнітили!

 Аж тепер я відчула, яка я убога та безсила! Ах, коли б я могла допомогти так, як хотілося б! Але тим, що в мене ще залишилось, тим невеличким хистом, якого ворожа сила не спромоглася вкрасти в мене й знищити, я ще володію і до кінця ско­ристаюся ним, щоб залагодити, сердего, твоє горе. Бо коли б я навіть і мала гроші, вони б тобі не стали в пригоді, а може, й довели б до іншої біди. Тобі і твоєму чоловікові не судилося багатство, а кому воно не судилось, у того червінці щезають з кишені хтозна-як, лише гризоту йому завдають, і чим більше золота йому перепадає, тим він стає бідніший. Але я знаю: над усе лихо, над усі нестатки гризе твоє серце думка про цю малу потвору, що висить на тобі зловісним тягарем, який ти мусиш нести ціле своє життя. Струнким, тарним, дужим, розумним цей хлопець ніколи не буде, але чи не вдасться мені допомогти в інший спосіб?

 Панна сіла на траву і взяла малюка на коліна. Злий виродок борсався, пручався, мурчав і хотів навіть укусити її за палець, але вона промовила:

 — Спокійно, спокійно, хрущику! — і почала тихо й лагідно гладити його долонею по голові від лоба аж до потилиці.

 Поволеньки скуйовджений чуб малюка почав ви­рівнюватися, розділився проділом, приліг на лобі і м'якими ніжними кучерями спустився на високі плечі та горбату, як гарбуз, спину. Малюк ставав щодалі спокійніший і нарешті міцно заснув. Тоді панна Ро­жа-Гожа обережно поклала його на траву біля самої матері, скропила пахущою водою з флакончика, якого витягла з кишені, і квапливо відійшла...

  Розділ третій

Літературне чаювання у Моша Терпіна

 ...Серце в Бальтазара затремтіло з захоплення, коли в Терпіновім домі назустріч йому вийшла Кандіда, одягнена в давньонімецький дівочий убір, привітна й зваблива в погляді й у слові, у всій своїй істоті, як, зрештою, і завжди.

«Моя ти дівчино-чарівниченько!» — зітхнув Баль-тазар у глибині душі, коли Кандіда, сама люба Кандіда, піднесла йому чашку гарячого чаю.

 ...Коли це з сусідньої кімнати назустріч їм вийшов професор Мош Терпін, ведучи за руку маленького чудернацького чоловічка, і голосно вигукнув:

 —   Дами й панове, рекомендую вам обдарованого надзвичайними здібностями юнака, якому не важко буде здобути вашу прихильність і вашу повагу. Це молодий пан Цинобер, який щойно вчора прибув до нашого університету і має намір студіювати право!

 Фабіан та Бальтазар із першого погляду впізнали в ньому чудернацького курдупля, що коло брами мало не наїхав на них і впав з коня...

 —   Мабуть, мені доведеться,— тихо промовив Фа­біан до Бальтазара,— мабуть, мені доведеться битися з цією поторочею на сопілках чи, може, на шилах! Бо іншої зброї я не можу вжити проти такого жах­ливого супротивника.

 —   Посоромся,— відповів Бальтазар,— посоромся так глузувати з нещасної людини, обдарованої, як ти чув, винятковими здібностями. Отже, природа винаго­родила його тілесні вади духовними вартостями.— Він підійшов до малюка й сказав: — Я сподіваюсь, любий добродію Цинобере, що вам не сталося нічого поганого, коли ви вчора впали з коня?

 Але Цинобер сперся на маленьку паличку, яку держав у руці, підвівся навшпиньки якомога вище так, що сягнув Бальтазарові майже до пояса, задер голову, глянув угору шаленими очима, що іскрилися, мов у кота, і сказав дивним рипучим голосом:

 —   Я не знаю, чого ви хочете, про що говорите, добродію! З коня впав? Я з коня впав? Ви не знаєте, певне, що я найкращий їздець, який тільки може бути, що я ніколи з коня не падаю, що я служив добровольцем у кірасирах і відбув із ними похід, навчав у манежі офіцерів та солдатів верхової їзди! Хм, з коня впав! Я з коня впав!

 Він хотів швидко повернутись, та паличка, на яку він опирався, вислизнула у нього з рук, і малюк полетів шкереберть Бальтазарові під ноги. Бальтазар кинувся до­помогти йому і якось ненароком торкнувся його голови. Малюк так пронизливо заверещав, що аж луна пішла по всій залі, і гості злякано посхоплювались із своїх місць. Бальтазара оточили й почали питати одне поперед одного, чого це він так жахливо кричав.

 —   Не ображайтесь, любий пане Бальтазаре,— ска­зав професор Мош Терпін,— але це був таки чудер­нацький жарт. Ви, мабуть, хотіли, щоб ми подумали, ніби тут хтось наступив котові на хвіст!

 —     Кіт, кіт, проженіть кота! — скрикнула одна нервова дама і миттю знепритомніла.

 —     Кіт, кіт! — загукали двоє літніх добродіїв, хворі на таку саму ідіосинкразію, і кинулись до дверей.

 Кандіда, виливши цілий флакон нюхальної води на знепритомнілу даму, сказала тихо Бальтазарові:

 —     Бачите, якого лиха ви накоїли своїм огидним нявканням, любий пане Бальтазаре!

 А той зовсім не знав, що сталося. Почервонівши з сорому й досади, він не міг вимовити й слова, сказати, що це ж малюк Цинобер, а не він, так жахливо нявкав.

 Професор Мош Терпін, побачивши, що він так страшенно збентежився, підійшов до нього і приязно сказав:

 —   Ну, ну, любий пане Бальтазаре, заспокойтесь. Я добре все бачив. Пригнувшись до землі, лазячи рачки, ви чудово вдавали роздратованого кота. Я сам полюбляю такі природничі жарти, але тут, на літера­турному чаюванні...

 —   Але ж пробачте,— урвав його мову Бальтазар,— це ж був не я, найшановніший пане професоре...

 — Ну, гаразд, гаразд,— перебив його професор. До них підійшла Кандіда.

 —   Заспокой-но,— сказав їй професор,— заспокой-но бідолашного Бальтазара, бо його ця біда зовсім пригнітила.

 Добрій Кандіді стало жаль Бальтазара, що стояв перед нею вкрай збентежений, опустивши очі. Вона подала йому руку й прошепотіла, лагідно усміхаючись:

 —   Але й кумедні бувають люди: так страшенно бояться котів!

 Бальтазар палко притиснув Кандідину руку до своїх уст. її блакитні очі лагідно дивились на нього. Баль­тазар почував себе на сьомому небі і більше не думав ні про Цинобера, ні про котячий нявкіт. Метушня вляглася, в залі знов запанував лад. Коло чайного столика сиділа нервова дама й смачно споживала су­харики, вмочаючи їх у ром і запевняючи, ніби це бадьорить душу, коли їй загрожує ворожа сила, і тоді слідом за раптовим страхом іде палка надія.

 Двоє літніх добродіїв, що в них надворі справді проскочив між ногами величезний кіт, також вернулися заспокоєні назад, шукаючи столика, як і багато інших, щоб сісти до карт.

 Бальтазар, Фабіан, професор естетики й ще кілька юнаків сіли біля жінок. А пан Цинобер тим часом підставив ослінчика й виліз на канапу, де вмостився між двома дамами, і позирав навколо себе гордим блискучим поглядом.

 Бальтазар подумав, що настав час виступити зі своїми віршами про кохання соловейка до пурпурової рожі. Тому він сором'язливо оголосив, як і належить молодим поетам, що коли б не боявся надокучити та викликати нудьгу, коли б смів сподіватися на при­хильність шановних зборів, то відважився б прочитати одну поему, найсвіжіший витвір своєї музи.

 А що жінки давно вже перебалакали про всі новини, які сталися в місті, а панночки про останній бал у президента, ба навіть дійшли згоди щодо капелюшків, а чоловіки могли сподіватись на нове частування не раніш як за дві години, то всі почали прохати Бальтазара не позбавляти товариства такої чудової втіхи.

 Бальтазар вийняв чистенько переписаний рукопис і почав читати.

 Його власний твір, що таки справді вилився з глибини поетичної душі, повний сили й молодого жит­тя, надихав його щораз більше. Він читав усе палкіше, виливаючи всю пристрасть свого закоханого серця. Він затремтів з радощів, коли тихі зітхання, ледве чутні жіночі «Ах» або чоловічі «Чудово... Надзвичайно... Божественно!» переконали його, що поема захопила всіх.

 Нарешті він закінчив. Тоді всі загукали:

 —  Який вірш! Які думки! Яка уява! Що за чудова поема! Яка милозвучність! Дякуємо! Дякуємо вам, най­дорожчий пане Цинобере, за божественну насолоду!

 —  Що? Як? — скрикнув Бальтазар, але ніхто на нього не звернув уваги, бо всі ринули до Цинобера, що сидів на канапі, надувшись, як малий індик, і огидним голосом рипів:

 —  Будь ласка... будь ласка... коли вам до вподоби... це ж дрібниця, яку я похапцем написав минулої ночі.

 Але професор естетики репетував:

 —  Чудовий, божественний Цинобере! Щирий дру­же, ти ж після мене перший поет на світі! Дай я тебе обійму, серденько моє!

 І він схопив малюка з канапи, підняв його вгору й почав голубити та цілувати. Цинобер поводився вкрай

 непристойно. Він махав маленькими ніжками, гамселив ними в товсте професорове черево й квакав:

 —  Пусти мене, пусти мене, мені болить, болить, болить; я видряпаю тобі очі, відкушу тобі носа!

 —  Ні,— скрикнув професор, садовлячи малюка на канапу,— ні, любий мій друже, не треба бути аж надміру скромним!

 Мош Терпін також устав від картярського столу, узяв Цинобера за ручку, потис її і сказав дуже поважно:

 —  Чудово, юначе! Не забагато, ні, замало розпо­відали мені про високий геній, що вас надихає.

 _  Хто з вас,— знов вигукнув, сповнений захвату,

 професор естетики,— хто з вас, панночки, в нагороду поцілує незрівнянного Цинобера в уста, що висловили найглибші почуття найчистішого кохання?

 І тоді встала Кандіда, підійшла, полум'яніючи, як жар, до малюка, вклякнула перед ним і поцілувала його в гидезний рот із синіми губами.

 _  Так,— скрикнув тоді Бальтазар, немов охоплений раптовим шаленством,— так, Цинобере, божественний Цинобере, ти склав зворушливі вірші про соловейка та пурпурову рожу, і тобі належить чудова нагорода, яку ти отримав!

 Сказавши це, він потягнув Фабіана до сусідньої кімнати й промовив:

 —  Будь ласка, глянь мені просто в очі і скажи одверто й чесно, чи я студент Бальтазар, чи ні, чи ти справді Фабіан, чи ми справді перебуваєм у Тер-піновім домі? А може, це тільки сон? Може, ми збожеволіли? Вщипни мене за носа або струсни, щоб я прокинувся від цього проклятого марення!

  Розділ восьмий

Втеча Цинобера з Терпінового дому

 ... В освітленій сотнею свічок залі стояв малий Цинобер у яскраво-червоних гаптованих шатах, із ве­ликим орденом Зелено-плямистого Тигра на двадцяти ґудзиках, зі шпагою при боці й плюмажем під пахвою. Поруч із ним — мила Кандіда, вбрана як наречена, сяюча юною вродою. Цинобер держав її за руку, яку іноді цілував, огидно шкірячись та всміхаючись.

І щоразу Кандідині щоки заливав рум'янець, і вона дивилась на малюка з найщирішим коханням. Видо­висько було, далебі, страшне, і тільки через засліп­лення, яке Цинобер наслав на всіх, ніхто нічого не помічав, не обурювався з його чаклунства, не схопив малого відьмака й не жбурнув у камін. Навколо молодої пари на шанобливій відстані зібралися гості. Тільки князь Барсануф стояв біля Кандіди й кидав навколо значущі, ласкаві погляди, на які, між іншим, ніхто не звертав особливої уваги, бо всі дивились на молодих, не спускали очей з Циноберових губ, що іноді мур­мотіли незрозумілі слова, після яких гості кожного разу захоплено, тихо скрикували: «Ах!»

 Настав час мінятися обручками. Мош Терпін ступив У коло з тацею, на якій блищали персні. Він відка­шлявся, і Цинобер сп'явся навшпиньки, ледь дістаючи до ліктя нареченої. Всі стояли, напружено чекаючи,— аж раптом із сіней долинає якийсь гомін, двері до зали розчиняються навстіж, вскакує Бальтазар, а з ним Пульхер і Фабіан! Вони проштовхуються крізь коло...

 —  Що це таке, чого треба цим чужинцям? — кричать усі разом.

 Князь Барсануф перелякано репетує:

 —  Повстання! Заколот! Де варта?! — і ховається за камін.

 Мош Терпін упізнає Бальтазара, який прорвався до самого Цинобера, й кричить:

 —  Пане студіозусе! Ви знавісніли? Чи зовсім збо­жеволіли? Як ви посміли вдертися сюди під час за­ручин? Люди! Панове! Слуги! Викиньте нахабу за двері!

 Та Бальтазар, не звертаючи ні на що уваги, вже вихоплює з кишені Просперів лорнет і пильно дивиться крізь нього на Циноберову голову. Ніби від дотику електричного струму, Цинобер пронизливо нявчить, аж по всій залі йде луна. Кандіда непритомна падає на стілець; тісне коло гостей розпадається. Бальтазар чітко бачить вогненно-блискуче пасем це волосся, під­скакує до Цинобера, хапає його, а той відбрикується ніжками, відбивається, дряпається, кусається.

 — Держіть, держіть його! — кричить Бальтазар. Тоді Фабіан і Пульхер хапають малюка так, що

 він не може й поворухнутись, а Бальтазар, обережно і впевнено схопивши червоні волоски, миттю вириває їх з голови, підбігає до каміна, кидає у вогонь, волоски тріскотять, розлягається страшенний вибух, і всі немов прокидаються зі сну. А малюк Цинобер, насилу під­вівшися під­вівшися з підлоги, стоїть і лається, свариться, погрожує зараз же схопити й посадити в найтемнішу в'язницю нахабних заколотників, що зважились напасти на свя­щенну особу першого міністра держави! Але всі лише питають одне в одного:

 —  Звідки взявся цей кур дупель? Чого треба цій малій почварі? .

 А карлик і далі скаженіє, як навіжений, тупає ногами й кричить:

 —  Я міністр Цинобер... я міністр Цинобер... ка­валер ордена Зелено-плямистого Тигра з двадцятьма ґудзиками!

 Усі вибухають шаленим реготом. Малюка оточують чоловіки, піднімають і перекидають, ніби м'яч. Ор­денські ґудзики відлітають один за одним, він губить капелюха, шпагу, черевики.

 Переклад Сидора Сакидона

  Запитання і завдання:

1. Назвіть  ті  сцени повісті  «Малюк Цахес»,  які ви читали з найбільшим інтересом. Чому?

 2. Який конфлікт лежить в основі сюжету повісті?

 3. Охарактеризуйте образ Цахеса.

 4. Яку позицію в повісті займає сам автор?